Сьогодні прочитала тієї ж Забужко «Let My People Go». Це книга про Помаранчеву революцію. Більшу частину її складають Забужківські ж статті, інтерв’ю, які вона писала під час тих подій переважно для західних медіа, частина – записи з робочого щоденника, і остання частина – такі собі художні нариси, теж саме, що й попереднє, але втілене в крихку оболонку художності.
Ви знаєте… я здригалась і ледь не плакала, коли читала це. По шкірі пробігав мороз, який буває, коли споглядаєш щось величне – більше за тебе – ніби з вершини гори. І я плакала, бо, хоч в якісь мірі, але я можу пригадати те відчуття… я можу пригадати – і відтворити його для себе, як це – бути однією нацією, як це – мати країну, якою пишаєшся.
Мені тоді було одинадцять. Я до того не цікавилась ніякою політикою – і ніхто з моїх однолітків, певна річ, теж. Я пам’ятаю цей вибух, коли раптом всі прикипали до екранів телевізорів. Коли в моєму класі лише один був за Януковича, а всі інші носили помаранчеві стрічки. Коли ми, діти, говорили про політику – про наш народ! – і в усіх палали очі. Я пам’ятаю мою Ганну Михайлівну, і вже пізніше вона розповідала мені, моя українка, моя Вчителька, який шалений тиск з боку колег довелось витримати тоді їй і ще одній, нашій, помаранчевій вчительці. Я пам’ятаю, як на якісь місяці ми стали українцями. Скільки б мені не було, таке не забувається, таке залишається назавжди… Я здригалась і майже плакала, коли читала. Я була в Києві проїздом під час Помаранчевої – десь о п’ятій ранку, там всі ще спали – і я відшукала напис «Запоріжжя» біля купки палаток.
Я колись обов’язково напишу про це. Обов’язково. А поки, хай будуть тут цитати з «художньої» частини Забужко.
(с) О. ЗабужкоТимчасом Густав пропускає ще один знімок, який нічого йому не говорить: вікно житлового дому на Грушевського, в ньому рука, що тримає помаранчевого чайника, якби збільшити, побачив би – рука стареча, висхла на курячу лапку: бабця явно не ходяча, тільки так, із вікна, й годна приєднатися до колони демонстрантів, пам'ятаю, як, ідучи в колоні, почув, що попереду починають скандувати щось незвичне, виявилося: «Ба буш ка!», – хтось помітив того чайника, хитливу, підняту вгору кволою рукою помаранчеву пляму у вікні, і голови стали масово повертатися в той бік, що там, що таке? – он, он, диви диви! – і я й собі закричав з усіма: «Ба буш ка!», і навів об'єктива, скліпнувши сльозу, – чомусь ніщо так не пробивало мене в ті дні на сльозу, як власне старушки, оті, що вдень і вночі шкандибали на Майдан, ослизаючись на круто спадистих вуличках, несучи в наметове містечко весь свій пропахлий убогою старістю скарб: плетені шалики й шкарпетки зі старих комодів, кілька загорнутих у чисту хустинку гарячих картоплин, які коменданти приймали від них майже врочисто, либонь теж із клубком у горлі, хоч перед хвилею буквально благали в дамочок у норкових шубах і в під'їхалого Лендровером власника французького ресторану з повним багажником обідів: люди, не несіть більше хавки, вже не маєм куди дівать!… – дивлячись на цих бабульок, на їхню вперту, мовчазно цупку витривалість, – повік не забуду тої, що носила з дому чай у півлітровому термосику, у натовпі його ставало на три неповні стаканчики, три секунди розливу, – і бабулька зі своїм термосиком поволі повзла назад до хати обледенілою Михайлівською заварювати нову порцію, скільки ж таких ходок робила денно?! – я вперше по справжньому вразився їхньою страшною, якоюсь земляною, нутряною жизньою силою, якої не переломили ні голод, ні війни, ні табори, ніякі страхіття, що випали їм на віку, до злиденної старости включно, – так, ніби весь той рабський труд перетерплювання життя, що вони вправляли десятиліттями, був усього тільки лихим сном історії, розгрою, дурнуватим парі, на яке чорт заклався з Богом за Йова – і програв ік своїй чортовій мамі, бо на смертній постелі ці висушені Йови, які не могли вже сподіватися для себе в нагороду ні стад, ні пасовиськ, з останніх сил піднімали у вікні немічну лапку, салютуючи свободі,
Що в нас і справді ввімкнулася, поза нашою свідомістю, якась глибша, колективна пам'ять – ніби прорвало шлюзи, розсунуло інформаційні горизонти, і мільйони людей одночасно відкрили про себе, що володіють знанням, про яке доти й не здогадувалися, і не підозрювали, що вони на таке здатні. Може, це й є закон історії: коли народ діє як одна колективна душа, тоді його пам'ять якимось незбагненним чином виявляється більшою за сумарну пам'ять одиниць, що його складають. І все тоді виходить легко й природно, немовби саме собою, немовби люди заздалегідь знали, як треба діяти, – за тими самими програмами, за якими сотні років тому діяли їхні предки. Той охоронець у наметовому містечку, що, переглядаючи клумаки нанесеного харчу, натреновано висмикнув з цератяної торби пляшку горілки, спокійно сказав: «Ми ж просили, горілки не приносити», – відкрив і вилив її в найближчу урну за линвовим бар'єром, чинив так само, як його прапрапрадід запорожець у морському поході, – за борт козацької «чайки» (з тою хіба різницею, що триста років тому за борт летів і власник пляшки!): рука сама віднаходила триста літ як забутий жест, і він знав, що все робить правильно. Якщо вже шукати за чудом, то чудо було саме в цьому: в попаданні в надчасовий, крізь часовий потік, який держить тебе на плаву, і ти звідкись знаєш, що все робиш правильно. І ті пацанята, що, вишикувавшись вервечкою на пагорбі під Кабміном, день і ніч били в залізні бочки, – гуп гуп гуп! гуп гуп гуп! – потім, на змах диригента, апокаліптична каденція врозсип, градом по блясі, приском під шкіру, громохкою луною вділ до Європейської площі звуковий обвал, і знову спочатку, грізним утробним здвигом: гуп гуп гуп! гуп гуп гуп! – ті зелені студіки, хто з циркового училища, хто ще звідки, які придумали отак використати покинуті коло стадіону «Динамо» бочки і три тижні стояли на пагорбі й барабанили, ні на хвилину не перервавшись, могли й не знати, і напевно не знали, що саме так колись на Січі скликали козацтво до походу, що їхня професія тоді називалася – довбиші, – і так і треба було, вилазити на пагорб, ставати коло стовпа, подавати сигнал, б'ючи в бубни й литаври, і що це було оголошення війни – тим, хто окопався в Кабміні, і всі це розуміли, без знання, без підручників, із самого тільки звуку, який повернувся звідкілясь із древніх глибин пам'яти, і цей звук впізнавали – всі, і всі проїжджі машини клаксонили в тому самому ритмі. 1 таке відбувалося – щокрок. Закон збереження пам'яти. Країна, що доти існувала тільки на пожовклих середньовічних мапах, Усraina Terra Cossacorum, – раптом випливла на поверхню. Нікуди вона, виявляється, не зникала, просто переховувалася десь на дні.
… чоловіки, що в них ховалися, часом з'являлися в крамницях набрати водки й пива, вміло несли попід пахвами одразу по кілька пляшок і відкривали пивні банки зубами на ходу, – вовкуваті, голомозі, всі в спортивних штанях і куртках зі шкірзамінника, від них дихало на три метри злобою й перегаром, …
…але з початком революції, у світлі Майдану, де вони з'являлися сторожко, малими групками, відразу впадаючи в око в розвированому морі ясности своєю хижою нагороїженістю звіра в чужому лісі, всі вони якось аннігілювалися, розчинились без сліда, мов бризки смоли в океані, – їм гукали від багать: хлопці, йдіть до нас, хочете гаряченького? – їх запитували: хлопці, ви звідки приїхали, вам є де спати? – і вони бокували, недовірливо й зло ощиряючись, – звірі смерку, звиклі до каменя замість хліба, до того, що за всяким добрим словом мусить чигати наставлена пастка, – і щезали, дишучи важким духом, назад у тьму, не знайшовши собі поживи на чужому для них бенкеті…
…тільки й лишився оце на фото, що висушений на жужелицю дядько з біло голубим шарфом, оточений майданним людом, як хворий лікарями: коли йому налили чаю й дали бутерброда, він зненацька заплакав – стояв, хлипав, трясся цілим тілом і не міг угамуватися, і все показував нам, ніби виправдовуючись, свої руки, два чорні, розчепірені дерев'яні корчі долонями догори: «всю жизнь… всю жизнь на шахтє проработал… вот етімі ру камі… за што… за кусок хлєба… сто гривень дірєктор обєщал… прівєзлі, дєржат в вагоне, третій день не кормят…», – і все тицяв людям перед очі, як довідку про несудимість, ті понівечені руки з негнучими цурпалками пальців – все, що мав до пред'явлення в обороні своєї особи…
…– і тут заграв Вовчиків мобільний, це був його літьоха, вони прийняли між собою рішення, офіцери спецназівці: якщо буде наказ відкривати вогонь, вони розвернуть війська «кругом», обличчям до російських «заградотрядов», закривши людей собою, наші золоті офіцери, наші чудесні літьохи, майори й підполковники, наші командири, які нас поведуть і за якими ми підемо куди скажуть, брати склади зі зброєю й боєприпасами, брати в свої руки цю запаскуджену країну, – і на цій вістці, поки Вовчик, схопившись на ноги, оголошував її цілому бістро, під вибух радісного ґвалту й оплесків, я, недопивши принесений чай, раптом відрубався як вимкнений, там таки за столиком, не знаю на скільки, хвилину, дві, три, – коли випірнув, хтось устиг підмостити мені під щоку вчетверо складене вовняне кашне, щоб я не лежав мордою на стільниці, хтось зняв його з шиї й підклав мені під голову а я й не чув, чашка з чаєм, іще теплим, стояла поруч, …